Метою статті є дослідження диверсифікації мовнокультурноі парадигми і аналіз феномену іронії у філософському вимірі сучасності. Культурологічні трансформації поняття «іронія» розкривають ґенезу її філософського змісту. Заперечуючи культ абсолютного розуму, який розглядався не лише як знаряддя пізнання, а також і як закон розвитку історії, Модернізм претендує на легітимацію інших самодостатніх і самозаконодавчих структур – позасвідомого, ірраціонального, життя взагалі, що створюють і обґрунтовують власні норми здійснення. Іронія у цьому контексті постає інструментом проти догматизму класичного раціоналізму, іманентною формою людського буття або стилем життя, вираженням його нормативності. Постмодерністська гра ідіосинкразій та ексцентричностей не легітимізує жодну з норм. Гасло про „смерть автора” (Р. Барт) та артикуляція різоми як образу знання залишає людину без уявлення про існування норми чи ідеалу, з боку яких об’єкт іронії може бути смішним, а отже, унікальна самість втрачає підстави для свого здійснення, так само як і можливість існування абсолютного розуму. Глобальна семіотизація культури сприяє визначенню іронізму як „іронічний код” Р. Барта, „єдиної духовної форми сучасного світу” у Ж. Бодрійара, „пастиша” у Ф. Джеймісона, „подвійного кодування” у Ч. Дженкса, „ліберального іронізму” Р. Рорті, „метамовної гри, переказу у квадраті” у У. Еко тощо. Свобода нарацій та інтерпретацій підкреслює терапевтичну, а не руйнівну роль іронії у філософському дискурсі Постмодернізму. Тож, якщо класична метафізика розуміє іронію переважно як методологічну стратегію пізнання, то в її модерністських і постмодерністських модальностях на перше місце філософією висувається її людиновимірний зміст. Некласична інтерпретація іронічного дискурсу слугує зброєю проти засилля логоцентризму і намагається реабілітувати сферу безпосередності людського почуття. У процесі тотальної семіотизації культури іронія втрачає свій руйнівний потенціал, стає терапевтичною процедурою, глибинною цитатою, що презентує інтертекстуальність культури, але заперечує можливість доведення автентичності в онтологічному вимірі або оригінальності у творчому сенсі
культура, мова, диверсифікація, дискурс, парадигма, модернізм, постмодернізм, іронія, іронічність, культурний код, інтертекстуальність
1. Barth R. (2011) S / Z [Per. s fr.]. Kyiv: Editorial. – 232 s.
2. Bodriyar Z. H. (2020) Vchynenyy zlochyn. Zmova mystetstva: RIPOL Klasik, – 348 s. – Seriya: Fihury Filosofiyi.
3. Deleuze G. (2010) The Logic of Sense: – Moscow, Publishing Centre «Academy». – 346 s.
4. Dzheymison F. (2020). Postmodernizm i suspilstvo spozhyvannya [YI]. Nezalezhnyy kulturolohichnyy chasopys, no. 19, pp. 132-152.
5. Lukyanets V. S., Sobol O. M. (2008) Filosofskyy postmodern. Kyiv: Abrys, – 352 s.
6. Mann T. (1980) Hete i Tolstoy. Frahmenty k probleme humanyzma [Mann T. Sobranye sochynenyy V 10 t.] – M.: Derzhlityzdat, vol. 9, S. 487 – 606.
7. Mann T. (1981). Yskusstvo romana [Mann T. Sobranye sochynenyy]: M.: Derzhlityzdat, vol. 10. S. 272 – 287.
8. Ortega-i-Gasset K. H. (2004) Dehumanizatsiya mystetstva [Ortega-iGasset. Vybrani tvory: Per. z ispan]. – Kyiv: Osnovy, S. 238 – 272.
9. Rorti R. (2006) Sluchaynistʹ, ironiya ta solidarnistʹ. Kyiv: Fenomenolohycheskoe obshchestvo, 279 s.
10. Khamytov N. (2016) Yronyya [Khamytov N., Krylova S. Fylosofskyy slovarʹ. Lyudyna i svit]. Kyiv: KNT, Tsentr uchebnoy lyteratury, S. 79 – 80.