Метою дослідження було з’ясувати особливості прояву наукової автономності в умовах глобалізованого суспільства на прикладі різних моделей наукового управління. Методологія включала використання методів абстрагування, аналізу, синтезу та формалізації для порівняння систем забезпечення автономності науки у США, Німеччині, Великобританії, Індії, Індонезії, Південно-Африканській Республіці (ПАР), Україні та Казахстані. У дослідженні було визначено, що в країнах із розвиненою наукою (США, Німеччина, Велика Британія) автономність науки реалізується через законодавчо закріплену інституційну незалежність наукових організацій, стабільне фінансування, а також механізми саморегуляції через наукові ради та незалежні експертні агентства. У країнах, що розвиваються (Індія, Індонезія, ПАР), автономність обмежується залежністю від державного фінансування та політизованим призначенням керівників наукових установ. У пострадянських країнах (Україна, Казахстан) спостерігається перехідний стан: формально автономність задекларована в законах, однак на практиці наукові установи суттєво залежать від рішень міністерств, мають обмежений доступ до альтернативних джерел фінансування та слабо розвинені механізми саморегуляції. Було з’ясовано, що автономність науки є не лише показником демократичності системи управління, але й важливою умовою ефективності наукової діяльності, міжнародної співпраці та конкурентоспроможності країни в глобальному науковому просторі. Вивчення офіційних документів та наукометричних даних показало, що рівень автономії прямо корелює з кількістю публікацій, залученням міжнародних грантів і стійкістю до політичних коливань. Практичне значення дослідження полягає у виробленні типології моделей наукового управління, що може слугувати основою для реформ у сфері науки, спрямованих на посилення інституційної автономності, підвищення якості досліджень і розширення міжнародної наукової інтеграції
державне фінансування; інституційна незалежність; ринкові механізми; академічна свобода; стандарти якості знань